понеділок, 25 травня 2015 р.

Пам'яті Олександра Козенка присвячується

Користувачі центральної бібліотеки ім. О.С.Пушкіна прийняли участь у  проекті "Кіровоградщина читає Хемінгуея" за романом «Прощавай, зброє!».
22 травня  в обласній науковій бібліотеці ім. Д. Чижевського  було підведено підсумки конкурсу.
Нагороду отримав Нагаєць Данило - учень 10 класу Ліцею інформаційних технологій, а викладач української мови та літератури Куколівського НВК , керівник напрямку «Поезія рідної землі» для слухачів Вищої народної школи при центральній  бібліотеці  ім.О.С.Пушкіна Барабанова С.О.  виборола друге місце у конкурсі есеїв.
ВІТАЄМО ПЕРЕМОЖЦІВ!

Прощавай, зброє!
(есе)
Я – карета швидкої допомоги. Так-так, саме КАРЕТА. Навіть не зважаючи на те, що моє серце потужністю у тисячі кінських сил заховано під сучасний капот, що мене начинили чи то за останнім писком моди, чи то за останнім ревищем науки, я залишаюся каретою. Бо як інакше можна мене назвати, коли я везу ЛЮДИНУ, тим паче людину, яка потребує допомоги?!
І не треба йорничати, кривитися скептично, що то раніше у каретах пересувалися ЦАРІ, і що свого часу й людину йменували Царицею Природи, і що врешті-решт Природа добряче провчила за це людину, і що не треба забувати Людині про своє місце… Стоп! Stop! Стоп! Я урочисто і дзвінкоголосо, на усі децибели свого клаксона, заявляю: у тій же ж таки Природі життя будь-якої тварі (за Біблією) було, є і залишиться в усі віки найвищою цінністю.
Тож я – КАРЕТА! Мій обов’язок зробити все від мене залежне, щоб врятувати людське життя. І тому світлі, розумні голови вдосконалюють моє начиння, всілякі там прилади й апарати. І вже філологи-гострослови іменують мене «реамобіль» (та хай вже втішаються зі своєї забаганки). Головне, що я пам’ятаю своє справжнє ім’я – КАРЕТА ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ.
Та сьогодні я… просто бляшанка… просто гора металобрухту… просто… його несуть… молодого, красивого, талановитого!.. мертвого!!! О, Сашко… пробач… пробач…та немає мені прощення!..
То не осінній дощ ллється на мої фари, то сльози заливають мої очі; то не мотор барахлить, то моє серце вразила тахікардія; то не колеса спущені, то підгинаються мої ноги!А як же мені хочеться гукнути: «Боженько, Боже! Чому такі ж світлі, такі ж розумні голови, які винайшли, створили і виготовили новітні засоби для порятунку людини, обладнавши моє нутро, винайшли і виготовили цю страшну зброю, що забирає життя двадцятирічних українських юнаків, які не зазіхали ні на чию територію, а хотіли жити і творити в рідній Україні, не погодившись лише на її розтин?»
Я – карета, але я прошу… а чому, власне, прошу… вимагаю, щоб мене використали не за призначенням. Хочу заповнити свій салон хлопчиками-воїнами; устигнути живими, неушкодженими, непораненими, і відвезти їх додому, передати їхнім рідним, щоб уберегти від загибелі, від біди. А на захисті своєї землі хочу поставити Червоний Хрест, як символ милосердя, людяності. Люди! Ви чуєте? Людяності! Адже Людству без людяності зась! Спробуй забрати у Людства людяність – і що? Нуль! Порожнеча! Пітьма! Це навіть я розумію своїми запорошеними курявою мізками.
… о ні, водію! Вимкни цю мелодію. Так, я любила слухати дивні звуки сопілки, коли ВІН зачаровував мене своєю грою… а пам’ятаєш… Пам’ятаєш, ми чергували, та що кривити душею, святкували на козацькому стані – Ой, на Івана, Ой, на Купала… – і ти ще вибивав у підлогу гопака не стримуючись, бо переймався Сашковими сальто та стрибками?.. О мій водію?! Невже ти мене не чуєш?! Вимкни… прошу…
… то перехожі думають, що падає сніг… а насправді сивина вкриває мою ще не стару, далеко не стару голову…
Ну що, зброє?.. Прощавай, чи як? Залишайся лежати тут покрученим, понівеченим шматком заліза, а я, карета, відвезу це святе тіло нагло убієнного раба Божия Олександра до рідного міста Олександрії… як символічно: Олександр з Олександрії… Та у ворогів немає жодного шансу, доки на захисті моєї Олександрії, моєї України стоять такі Олександри!!!
... але лише тіло, бо душа його поринула у ті райські сади миру і злагоди, де тобі, зброє, ніколи не скажуть «прощавай», бо ніколи, чуєш, ніколи не говорили «здрастуй»!
                                     Барабанова Світлана Олегівна 



                                                 



четвер, 21 травня 2015 р.

День Вишиванки


Працівники центральної бібліотеки ім. О.С.Пушкіна  бережуть українські цінності! 
                                 Підтримуємо Всеукраїнську акцію!




пʼятниця, 15 травня 2015 р.

За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ!



Цьогоріч  минає 100 років з часу перемоги українських Січових стрільців у битві над російською імперською армією на горі Маківка.
Вшановуючи мужність та героїзм борців за незалежність України, їх  вагому роль у формуванні військових традицій, їх активну участь в Українській революції 1917-1921 роках, працівниками Центральної бібліотеки ім. О. С. Пушкіна було проведено годину інформації «Маківка – гора Стрілецької невмирущої слави» для слухачів «Університету 3 віку» при територіальному центрі.
"Історія України... Забуті імена, викреслені з пам'яті цілі сторінки, зруйновані могили, поламані хрести, понищені церкви. Сьогодні ми хочемо воскресити в пам'яті одну із забутих сторінок нашої історії — про українських Січових стрільців» - звернулася ведуча до слухачів на початку заходу.
Присутні із зацікавленістю слухали розповідь про створення Легіону Українських Січових Стрільців у серпні 1914 року, про його структуру, про те, що гора Маківка була ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, про завзятий дух, неабияку хоробрість та відданість, готовність до самопожертви. Також,  дізналися про історію виникнення стрілецької пісні, яка стала невідлучною товаришкою стрілецького життя та із задоволенням прослухали добірку стрілецьких пісень «О, Україно!», «Ой у лузі червона калина» та переглянули відеоролик «Там на горі, на Маківкі»,  «Українські січові стрільці», уривок з художньо-документального фільму «Бій за гору Маківка».
 «Вони були такі ж герої, як і наші хлопці, що воюють на Сході. Воювали за свої землі, свій народ», – завершила ведуча. 
 «Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями й творцями свого майбутнього», – писала 2 травня 1915 року газета «Діло».

Тож, і ми повинні вчитися самі та навчати наших дітей, що українці – це нація переможців.

четвер, 14 травня 2015 р.

Витинанки від яких теплішає на душі


Художня обробка паперу – це мистецтво, мова якого може висловити все. Воно прекрасне тим, що відкрите і доступне для кожної людини будь-якого віку.
12 травня продовжуючи цикл зустрічей з слухачами «Університету 3 віку» при територіальному центрі з напрямку декоративно-прикладного мистецтва  бібліотечна майстриня Ланіна Олена провела  черговий майстер-клас "Символи мого народу".
Ознайомившись минулого разу з історією виникнення витинанки , бібліотекар цього разу запропонувала присутнім власноруч спробувати створити витинанку - оберіг «Дерево життя».
«Дана витинанка є однією з варіацій «дерева життя» з притаманною їй системою та символікою, зокрема, на ній представлені рослинні мотиви, які мають давні значення оберегів роду та народу. Головним елементом є сонях – символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту, родючості й процвітання. Він найсильніший серед квітів» - наголосила бібліотекар.
 Бажаючих оволодіти технікою витинанки виявилося чимало.
 Працюючи над створенням витинанки ,  присутні звернули увагу, що витинанка є безмежним полем для фантазії автора. Тож, не дивно, що кожен учасник майстер-класу мав можливість проявити власну креативність та додати до своїх робіт унікальних рис.
Кожному з учасників майстер-клас приніс багато вражень, адже результатом стала власноруч виготовлена витинанка «Дерево життя» - нестандартна і оригінальна, яку можна подарувати близьким людям.
Для тих, хто хоче знати більше, бажає розширити свої знання з даного виду рукоділля була запропонована книжкова викладка « Історія української витинанки».
По закінченні бібліотекар закликала всіх опановувати це мистецтво і надалі. Присутні отримали шаблони, щоб потренуватися вирізати ще і вдома.
Тож, сучасна бібліотека створює творчий простір для розвитку своїх користувачів, в якому кожен має змогу обрати собі справу до душі, знайти нових друзів, провести вільний час цікаво, весело, креативно та з користю.







пʼятниця, 8 травня 2015 р.

Великій Перемозі присвячується

Усе далі й далі відходять грізні роки Другої світової  війни. Але кожного року 9 травня ми відзначаємо День Перемоги, і ніколи не згасне пам'ять про всіх тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для нашого щастя.
Центральна бібліотека ім.О.С.Пушкіна спільно з учнями та вчителями ЗНЗ № 9 провела вечір-пам'ять «Ти прийшла,  Перемого, слідами війни, з-під заліза і попелу – цвітом весни !». Це лише часточка великої данини пошани полеглим. 
Ми вклоняємося вам! Ми завжди будемо пам'ятати ваш подвиг! Ми завжди будемо пам'ятати вас! Низький уклін вам, ветерани!
Через книги, пісні военних роківкадри кінохронік діти доторкнулись до сторінок Великої ВітчизняноЇ війни.




Сторінки української історії, списані червоним чорнилом пролитої крові


       Вже минуло цілих  70  років з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир, довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною - ціною життя,крові і сліз. Все далі відходять грізні і важкі роки Другої світової війни, але не згасає пам’ять про тих хто віддав своє життя і захистив рідну землю від ворогів. Пам'ять… Вона ніколи не згасне.
В пам'ять про тих, хто поліг у горнилі боїв, хто кров’ю своєю скропив землю, хто пройшов крізь бої, лихо, голод  і холод, хто відав своє життя заради миру майбутніх поколінь 8 травня в День пам’яті та примирення в  центральній бібліотеці                    ім. О. С. Пушкіна пройшла година пам’яті «Сторінки української  історії, написані червоним чорнилом пролитої крові».
Здавна вважається, що війна - суто чоловіча справа, та на найстрашнішій війні двадцятого століття жінці довелося стати солдатом. І хоча у війни не жіноче обличчя, але скільки жінок, зовсім юних дівчат, виносили на своїх плечах поранених, збивали  ворожі літаки, були снайперами, виконували чоловічу роботу в тилу ворога. Серед таких  не можна не згадати:  снайпера – Людмилу Павличенко  та танкіста – Марію Лагунову. Про цих незламних духом,  мужніх жінок йшла мова, демонструвалися уривки з документальних фільмів «Фронтова історія жінки – Марії Лагунової» та «Жінкам на війні присвячується».
 Крім того,  ділилися своїми спогадами про ті трагічні дні війни, які  прийшлось пережити І присутні на вечорі жінки- Бурдова Г.Г, Карпенко Р.І.,Косовська, Маруфі Л.Б. Шевченко А.П.
І , як це не дивно,  жити і боротися  їм допомагала пісня, яка нагадувала про дім, кохання,  вселяла надію і віру,  підтримувала оптимізм, зігрівала і приносила радість.  Гості з  задоволенням  співали  фронтові пісні «Огоньок», «Смуглянка», «Синий платочек», «Журавлі», «Катюша».
За спогадами, піснями, переглядом фронтових фотокарток, уривків із фільмів, сплинув час зустрічі. Присутні  були вдячні за ці хвилини спогадів та спілкування.
 А наш обов’язок не тільки в свята згадувати, а й  кожен день пам’ятати про усіх, хто кував перемогу і загинув.